Закрити
Діггери - діти підземелля
06 Червня 2006, 00:00 , Переглядів: 7481
FacebookTwitterLivejournal
Діггери - діти підземелля Діггери - діти підземелля

Для рідного журналу і найпрекрасніших у світі читачів можна зважитися на будь-що: і з парашутом впасти з небес, і податися прямісінько у лігво відчайдушних, давно неголених байкерів. Особливо, коли замість "доброго ранку" шеф каже: "Коли вже у нас щось екстремальне з’явиться?" Ось воно і з’явилося.

Тільки для вас, мої хороші читачики, та ще трішки, щоб вгамувати власну цікавість і підняти рівень адреналіну в крові, одного літнього дня я з гуртом діггерів вирішила дослідити підземний Київ.
Знайомтеся: руденьку дівчину у військових камуфляжних штанях свої називають Фрейн, біленького патлатого хлопця у куртці американських повітряних сил кличуть Shtig, а найдосвідченішого діггера у цій тусі з якихось причин звати Діабло.

Здибалися ми на сайті любителів підземних дренажів, колекторів, печер та іншої подібної муті www.acis.org.ua.

–Куди йдемо? – питаю я.
– Якщо підемо туди, – показує рукою Shtig, – попадемо у дренажі. Туди – у колектор. Гм, перспектива, як бачите, прекрасна в обох випадках.
–А що там? – допитуюся.
–Трупи, – чую оптимістичну відповідь.
–Чиї?
–Та… Різних журналістів, яких ми водили раніше.

Капець! Такий розклад мені починає подобатися.
Від метро пішли до "дірки", як діггери іноді називають спуск до підземельних систем. Ось і вона: ззовні дуже схожа на каналізацію, тільки прикрита дерев’яною кришкою.
Починаємо переодягатися. Shtig одягає резиновий захисний костюм, Діабло комбінезон незрозумілого кольору, а Фрейн жовті джинси і куртку. Я залишаюся так, як є, тільки зверху накинула старий вилинялий реглан.

– Оце і все?! – питає мене Фрейн. – Ти так і підеш?! Жартуєш?! А додому як повертатимешся?

Я від усього серця запевняю, що буду дуже охайною, нікуди не влізу, нічим не замурзаюся. І взагалі поводитимуся як чемна дівчинка.

– Слухай, – каже Фрейн, – там купа рудої глини. Мої джинси, – показує на жовто-коричнево-брудні штани, – колись були ніжно бежеві. Такими, як зараз, вони стали вже після другої вилазки.
– Дивися сюди, – жартує Діабло, беручи Фрейн за вогняно-червоне волосся. – Думаєш, вона завжди була така руда? Одне слово, клізма твоїм новим штанцям.

Такі докази на мене подіяли, але все одно було пізно, бо змінного одягу я не взяла. Та й була щиро переконана, що кілька плямочок не зроблять з мене конкретне порося.
Ми спустилися у бетонний тунель, по якому біг маленький рудий потічок. Стояли тут, пригнувши голову. Це було найчистіше і найзручніше місце за всю мандрівку. Але я цього ще не знала…

Ми увімкнули ліхтарі. Хлопці були озброєні невеличкими неоновими штукенціями, які одягалися на голову. Фрейн мала маленького акумуляторного ліхтарика, а я дістала своє прогумоване диво китайської технічної думки, яке придбала за 8 гривень напередодні спеціально для вилазки. Воно мене й підвело: через півтори години ліхтарик почав по-зрадницьки блимати, а потім згас остаточно. Більшу половину дороги мені довелося йти тримаючись за спину попереднього. А коли я губила світло з горизонту і залишалася у чорній густій темряві, відкараскавшись від підлого бажання заверещати, то щосили кидалася наздоганяти команду. Але це було потім…

Зараз я охайненько стрибала з каменя на камінь і намагалася не торкатися до стін, щоб (не дай Бог) не зіпсувати манікюр. До першої драбини вниз.

Ми підійшли до труби, яка спускалася ще нижче. Лізти треба було іржавою драбиною. В цей час зверху на тебе мав литися серйозний водоспад. Мені одразу захотілося повернутися нагору. Знаєте, страшно було не вимаститися у багнюці, не викупатися у рудій воді. Страшно було, коли я зрозуміла, що перебуваю вже досить глибоко, а потрібно спускатися ще нижче; що я не вмію орієнтуватися під землею, і якщо заблукаю, то не зможу самотужки піднятися; що усе може обвалитися; що фільми жахів завжди так і зав’язуються. Або почнеться злива. "Злива, – сказав Діабло, – наш найстрашніший ворог. Вода у дренажах і колекторах підіймається дуже швидко, і ти не встигнеш вибратися на землю. В минулому році двоє хлопців так і загинули…"

Але я вже йшла з ними. Якщо хочете, я стала членом їхньої команди. Було б несправедливо завернути усіх назад, бо у мене, бачте, здали нерви. Ми йшли далі. Потім була ще не одна драбина вниз, часто траплялися вузькі щілини, у які, попри воду і багно, потрібно було протискуватися на животі; тунелі, де було по коліна води, у яких треба рачкувати. А як мене розпирало від щастя, коли я бачила угорі над собою каналізаційні люки з променями світла, яке крізь щілини продиралося до нас.

Після того, як уп’яте луснулася головою об якісь виступи на низькій стелі, я набула однієї діггерської звички – дивитися не тільки униз, але й угору.

А потім уперше в житті я побачила сталактити – крихкі бурульки, які звисали зі стелі. Зустріли ми і білих пухнастих грибів, які причепилися до стіни, коріння дерева, що пробилося аж до тунелю, водоспад зі стелі, пару чорних жуків, які спокійнісінько займалися своєю романтичною справою.

А далі я побачила вихід. Це був отвір для стоку води у Дніпро. Ми, брудні, як чорти, на животах повилазили нагору. У рибалок, які з вудочками сиділи на березі, мало не відпали щелепи, коли вони побачили брудну тусу, яка висипалася із каналізації.

Наступного разу ми піднялися на землю ще в цікавішому місці — прямо на трамвайній зупинці зняли решітку з отвору, у який стікає дощова вода. Що ж, ми бомжуємо… Очі в людей стали на півобличчя, а дехто, забувши всі правила етикету, очманіло розтулив рота.

На такому фінальному акорді наша мандрівка закінчилася. Ми повернулися по речі. Всі, крім мене, перевдяглися у чисте. Я одна гордо йшла у рудих штанях, але мені це було по барабану, бо я побачила те, що ніколи у житті не побачать усі інші, куди навряд чи змусиш полізти ще когось. І мене від цього стало більше, я стала сильнішою. І, сидячи у кав’ярні на "афтерпаті" з діггерами, я дуже пишалася собою. Не дивлячись на те, що офіціанти кидалися витирати підлогу щоразу, коли я кудись йшла.

Джерело: Однокласник
Автор: Леся КРАСУН Журнал "Однокласник" № 9-2004
Видалити Відміна
Забанити Відміна