Закрити
Щури, по норах!
22 Березня 2005, 00:00 , Переглядів: 2914
FacebookTwitterLivejournal
Щури, по норах! Фото: http://sl.photo-traveller.net Щури, по норах!

Шість годин серед сталактитів та сталагмітів...

Провідниця зазирнула до нас у купе:
- Постіль брати будете? - і, окинувши оком наші здоровенні рюкзаки та розгорнуті спальні мішки, приречено махнула рукою: - А... Туристи...

Тієї ночі в тому потягу три десятки "туристів" не брали постіль, а спокійнісінько переночували у спальниках. Ми з групою київських (і не тільки) спелеологів їхали в Тернопільську область, аби там полазити по гіпсових печерах.

Дістатися до Млинків (саме туди ми й намилилися) без пригод не вийшло: наш потяг обламався під Тернополем, і, поки він ремонтувався та розкочегарювався, ми пропустили свій дизель. На вокзалі знайшовся благодійник-водій, який за 12 гривень з кожного дозволив нам пакуватися у його мікроавтобус. Отже, тридцятеро спелеологів, кожен зі столітровим рюкзаком за плечима, у три яруси затрамбувалися в маршрутку на 17 місць. Подорож вийшла "ідейною": у спелеологів пристрасть до тісних місць, вони їх люблять особливо ніжно і лагідно називають "шкурниками".

За півтори години ми дісталися довгоочікуваних Млинків.
- Київ приїхав! - побачивши знайомих „спелеків", підійшов до нас хазяїн спелеобази. У передчутті "Сніданків туриста" весело загавкав гроза нічних бандитів, страж і охоронець млинківського господарства - сірий дворняга Халявщик.

Після обіду (незмінний раціон тих днів - вермішель, рибні консерви та пиво) почали збиратися до печер. Амуніція звичайна - різнокольорові комбези, каски, рукавички, налобні ліхтарики.
Почалося все дуже цивілізовано - із симпатичних жовтих дверей у крутій горі. Склалося враження, що за ними зовсім не печери, вимиті за мільйони років водою, а чиясь таємнича хатинка.
- Ну, щури, по норах! - скомандував старший, і ми переступили поріг підземного гіпсового царства.

Кожному на голову тиснула багатометрова грандіозна кам'яна стеля. Я вкотре пораділа (зовсім тихесенько, аби не образити спелео-богатирів), що низенька на зріст - метр п'ятдесят у картузі та на ковзанах. Від багатьох моїх високих товаришів сипалися іскри - вони старанно тріскалися головами об усе, достойне того, щоб об нього тріснутися.

Йшли одне за одним: попереду - двоє місцевих інструкторів, позаду - найсильніші київські „спелеки", чиїм завданням було рахувати нас і стежити, аби ніхто не загубився. "Мама вдома?" - питав інструктор. "Вдома, вдома!" - ззаду відповідали наші. Так вони домовилися маякувати одне одному про те, чи не відбився ніхто від центральної тусовки. Користуючись нагодою, хочу подякувати і нашим, і тернопільським спелеологам за те, що вони нас таки не розгубили та з-під землі вивели цілими, неушкодженими й задоволеними. Правда, ми їм екстрим зіпсували: замість активного штурму печер наші вожаки плелися позаду, підганяючи гладких і незграбних новеньких, проштовхували їх крізь вузькі щілини, люб'язно несли їхні торби з бутербродами та водою, ділилися своїми ліхтариками, коли в тих сідали батарейки й т. ін. Хоча вони знайшли, чим себе зайняти, коли черговий „спелек" із півгодини мостився пролізти в якусь із печерних дірок, - гуру спелеосправи грали під землею в покер.

Так ми, захекані, з першими подряпинами та синцями на головах (від каски я відмовилася категорично - вона не пасувала до моїх кросовок), припорошені гіпсом, дісталися до невеликого гроту.
- Ну що, подобається? - запитав інструктор, дивлячись на запашілих новачків. - Від входу до цього місця сто метрів...

Як?! Я вже встигла забруднитися, спітніти, вислухати купу "скарг і пропозицій" від товаришів, яких підмовила поїхати зі мною, а ми пройшли лише сто метрів. І це була найлегша частина маршруту!
Ще кілька кроків - і я просто ошаліла від дивовижної підземної краси: під потужними променями наших ліхтарів сяяли стіни з дрібними цяточками кристалів. Це було неймовірно: усе довкола розсипало іскри.

Кожен куточок підземних Млинків має свою назву. Тут тобі і Перемога, і Фантазія, і Полтава, і Південь. У кожного своя історія. Так, наприклад, один з підземних ходів називається Веселим. Чому? Дуже просто - цей хід такий вузький, що, коли через нього лізеш не в комбінезоні, ризикуєш штани залишити з іншого боку. „Спелекам", які в цю мить будуть поряд, має бути дуже весело.
Серед підземних печерних гротів особливе місце посідає Казка. Це печера сталактитів та сталагмітів (пам'ятаєте, це такі "вічні" бурульки), тільки перші ростуть зі стелі донизу, а другі - з підлоги вгору. Ще один прикольний район - Фантазія. Це кілька глибоких тріщин у землі, які між собою перехрещуються (у спелеології вони називаються розпірками). Пройти це місце дуже складно - для цього потрібна неабияка фантазія...

Але нас туди не повели, бо ми ледве впоралися з Учбовими і Дитячими розпірками. А про те, як один наш товариш застряг у Чортовому горлі, взагалі згадувати не буду. За „супершвидкісний" темп нашу групу навіть назвали д-у-уже повільною естонською командою.

За шість годин активного "відпочинку" багато хто схотів пити. І напився - прямо із калюж під ногами. Це ніби посвята у професіонали: моряки-підводники, наприклад, на знак відданості своїй справі п'ють забортову морську воду.
На свіже повітря вийшли вже поночі, після шестигодинних підземних мандрів усі були виснажені, замурзані й шалено задоволені. Але на цьому спелеоприколи не закінчилися. Ми спокійнісінько могли б поплентатися відпочивати у нормальний будиночок з ліжками та постіллю, але обрали набагато ідейнішу та цікавішу ночівлю - прихопивши усе своє туристичне манаття, полізли спати до печери.

А потім знову був потяг. Розмірено торохкотіли колеса, нерівно світилися жовті лампи, наївна провідниця знову намагалася впарити нам постіль. Ми ділилися враженнями, хизувалися подряпинами, згадували, як перед кожним більш-менш пристойним „шкурником" давали собі психологічну установку: "Я пролізу, бо жир має здатність перетікати..."

Тепер терпеливо чекаю, коли набереться нова група для чергової підземної вилазки. Аби наступного разу вразити досвідчених асів своєю спритністю, вже не перший тиждень тренуюся вдома - повзаю під столами, стільцями й табуретками...

Джерело: Острів знань
Автор: Леся КРАСУН, вже майже спелеолог Журнал "Однокласник" № 1-2005

Дана публікація розміщена на сайті Острів знань у електроному вигляді з відома і згоди власника авторських прав на некомерційній основі та охороняється законом «Про авторське право та суміжні права». Використання даного матеріалу, публікування і републікування на інших ресурсах мережі Інтернет допускається за умови розміщення прямого активного гіперпосилання на сайт. Будь-яке комерційне використання даного тексту без відома і згоди власника авторських прав не допускається. З питань комерційного використання даного матеріалу звертайтеся за адресою admin@ostriv.in.ua

Видалити Відміна
Забанити Відміна