Закрити
Антоніни. Там де Ікопоть греблю цілує...
17 Березня 2009, 00:00 , Переглядів: 6904
FacebookTwitterLivejournal
Антоніни. Там де Ікопоть греблю цілує... Антоніни. Там де Ікопоть греблю цілує..

Тихо плине річка. Високі, густі верби шелестять листям від найменшого подиху вітру. За ними видніється невеличке містечко із старовинними будівлями і сучасними забудовами. Це – Антоніни...

Одні вважають Антоніни селищем міського типу, інші – містечком. Раніше ми знали, що Антоніни знаходяться на Поділлі, та виявляється , що р. Ікопоть ще у 19 ст. була кордоном між Волинню та Поділлям. Та як би там не було, ми вважаємо Антоніни найкращим куточком рідного краю, який ми любимо, яким пишаємося, який хочемо зробити кращим.

Зелений парк і розмаїття квітів,
Чарівний ліс і співи солов’я.
Для мене , ти, найкраща в світі,
О рідна, антонінськая земля!

Антоніни знаходиться на Поділлі, в північно-західній частині Волино-Подільської височини. 

У яких віках з’явилось на березі Ікопоті невеличке село Холодки – вже тепер ніхто не пригадає. Може хто сів перепочити в тінистому лісі на березі річки і так і не зміг більше піти з цього гарного краю. Існує така легенда:.

Легенда про Антоніни 

В деякім царстві жив-був цар. У нього була дуже вродлива дочка Ніна. Принцеса була до того ще й розумна і працьовита. Через якийсь час померла царева дружина, Нінина мама, цар одружився з іншою, злою мачухою. Мачуха зразу ж незлюбила Ніну, бо вона була розумніша за неї. 

От цар пішов на війну у далекі краї, а для Ніни настали нестерпні, важкі часи. Дівчина не змогла стерпіти знущань та принижень мачухи, і вирішила піти в світ за очі. Одягнулась в бідняцьку одежу, взяла торбу з харчами та й пішла. Йде вона йде та й заблукала в густому темному лісі. Аж тут де не взявся сірий вовк і на бідолашну дівчину так і суне. Щоб задобрити його, вона віддала йому усі свої харчі. 

Голодна, знесилена Ніна довго блукала по лісу, аж поки не зустрівся їй мисливець, якого звали Антон.

Йому дуже сподобалась чарівна дівчина.

"Ходімо, - каже Антон до дівчини, - я тобі покажу найкраще місце на Землі, і якщо воно тобі сподобається, тут поселимося і будем жити". 

Вийшли вони на невеличкий берег річки Ікопоть, де розкинулись чудові луги, вкриті квітами затишні зелені гаї. Дівчина була зачарована гарними краєвидами. Вони тут і оселилися. Люди з інших поселень почали називати це місце – там, де живуть Антон та Ніна. 

Так і донині називають наймальовничіше місце на всій землі – Антоніни. Тут і зараз живуть добрі, працьовиті люди, нащадки Антона і Ніни. А кожну дівчину що тут народилася і хоч трішки схожа на них, називають ім’ям Антоніна. 

Свідченням найбільш давнього опанування території містечка за відомостями 1900р. слугували два кургани – Поморська могила та Савицька могила. Та нажаль ми не знаємо точно де ж саме знаходяться згадані об’єкти. Розташування першого згадується в полі, другого в лісі. 

Місцевість, де знаходяться Антоніни, відносилась до досить розвиненого краю, який відомий під назвою "Болохівська земля". 

А ось перші писемні згадки про містечко зустрічаються в історичних документах другої половини 14 ст. Існують відомості, що село називали Холодки, а в силу місцевої вимови – Голодьки. 

Наша земля часто потерпала від набігів кримських татар і турків. Так у 1593 році татари пограбували і вщент спалили село. Про це згадується в історичних актах 1601 року. А також відображено у оповідях і легендах про цей трагічний час. 

Легенда "Кізігори" 

Є в антонінському лісі місцина, яку називають Кізігори. 

Було це давно, ще в мальовничому селі Холодки. Дуже красиве село це було. В центрі дзеркальною водою виблискувало озеро, навколо якого низько схилилися верби. Поселення було багате і гостинне. Жителі були працьовитими, дружними, допомагали один одному, надавали притулок подорожнім, які рознесли славу про Холодки. Особливо любили вони розповідати про надзвичайну вроду і доброту дочки старійшини Холодків – Лани. Дійсно, була вона вродлива, розумна, ніжна і добра. Мала коханого, з яким повинні були побратися. 

Холодківчани готувалися до весілля своєї улюблениці. Матері в Лани не було і кожному жителю села хотілося щиро привітати молодят. Але на поселення чорним смерчем налетіли вороги. Палили, грабували, руйнували, вбивали, мордували людей.

Коханий Лани ледве відбився від ворогів, які чорними круками обступили його. Смертельно поранений впав ватаг поселян. Не витримавши, Лана вискочила зі своєї схованки і кинулась до вмираючого батька. Її врода засліпила ворогів. Вони підбігли до дівчини, схопили її за волосся, загаласували від радості, що буде в їхнього хана найвродливіша наложниця. Юнак кинувся на допомогу коханій. Мечем він відрубав дівчині довгу косу і закричав: "Тікай! Біжи у ліс! Рятуйся, Лано! На святе місце нашого кохання!" 

І наче підхоплена вітром дівчина помчала через поле у ліс. Вороги бігли за нею, стогнучи ревучи , сопучи. Ось-ось схоплять. Юнак впав на землю: "Земле свята! Заступися за Лану! Боже, нехай краще стане кохана ланню, аніж наложницею–рабинею!" 

Задихана Лана вбігла в ліс і ступила на пагорбок – святе місце їхнього кохання. Вороги були дуже близько. І раптом земля під нею заворушилася і почала підійматися вгору. Все вище і вище підносилася Лана над ворогами. Ті метали стріли, а двоє почали дертися угору, щоб дістати дівчину. Лана впала навколішки і скрикнула: "Боже великий, порятуй! Не давай ворогам позбиткуватися наді мною! Виконай останню волю мого кохання!". 

І диво! Раптом на очах в переслідувачів дівчина перетворилася на чудову кізочку із прекрасними і сумними очима. Вона гордо стояла на високому пагорбі і дивилася на переляканих ворогів, які кинулися тікати із лісу. 

І з того часу довго водилися саме в цьому місці дикі кози, де за легендою стала ланню найвродливіша дівчина холодчан Лана. І це місце антонінці так і називають Кізігори. 

Та знову і знову відбудовували наші предки село на березі річечки Ікопоть. 

Від початку 17 ст. село перебувало у приватній власності князів і можновладних феодалів – Острозьких (до 1620 р.), Заславських (до1682 р), Любомирських (до 1720 р). 

Історія містечка на цьому етапі яскраво відображає характер формування громадського суспільства за часів панування на теренах України шляхетської Польщі (1569 – 1795 рр). 

Як наслідок польської експансії, відзначається переважання серед міських поселень на Волині на початку 18 ст. приватних населених пунктів. 

Після смерті останніх представників роду Острозьких-Заславських, у 1682 р. їхні величезні володіння перейшли у власність Любомирських (пізніше Сангушків – Потоцьких). 

Достеменно відомо,що за актом наслідування у 1753 р. Холодки перейшли у власність Януша Сангушка (сина Маріанни Любомирської та Павла Сангушка). Та не він володів помістям уже через кілька років. 

Маленьке село Холодки було власністю Павла Сангушка, коли він втретє одружився. 

Поклав він до ніг прекрасної Барбари Дунін не тільки своє серце, а й безмежні володіння. Проте не довго судилось і їй тут господарювати. Швидко помирає чоловік. І Барбара змушена за борги віддати Холодки (Голодьки) своїй сестрі – Антоніні Дунін-Мальчевській у довгострокову аренду за контрактом. 

Чоловік Антоніни – Ігнацій Мальчевський, регент коронної канцелярії і депутат сейму від волинського воєводства стає першим управляючим маєтком. 

Саме він і розпочав перетворення маленького волинського села. 

На високому лівому березі річки Ікопоть був побудований дерев’яний палац. Навколо розплановано припалацову частину, закладено первісні обсяги парку, заклали оранжереї і сад. 

Розпланування паркової території відбулось за участі відомого паркобудівничого Кайзера, який створив не один парк на Волині. 

На честь своєї коханої дружини Мальчевський вирішує назвати маєток – Антоніни. З часом ця назва приживається і для села.

До 1795 року прожили тут Мальчевські. Не просто жили, а будували. 

По кількох роках після смерті дружини і закінченню контракту, Мальчевський покидає Антоніни і повертається до свого родового маєтку. 

Коли після закінчення строку аренди Барбара Сангушко повернулася сюди, вона просто не впізнала місцини. Усе квітло, зеленіло, вражало своєю пишністю і розмахом. 

Закладений Мальчевським парк і маєток продовжували розбудовувати і наступні власники: Ієронім Сангушко і його син Євстахій. В Антонінах Євстахій Сангушко влаштовує свою літню резиденцію. Він побудував оранжерею. Перебудував каплицю. Реконструює парадний фасад палацу. 

Дружина Євстафія – Клементина Чарторийська свою увагу приділила парку. Він був розширений. Тут були влаштовані прогулянкові алеї для проїзду карет і бричок, парком вільно ходили павичі,фазани, верблюди. На озерцях плавали лебеді. Це певно їх нащадки і зараз гніздяться на нашому ставку. 

Про красу парку і палацу того часу ми можемо судити за одним із найстаріших зображень Антонін – сепії Й.Ріхтера датованій 1829 роком, а також малюнками Н Орди, опубліковані в описі Волинського намісництва у 1862 – 1876 рр. 

Хто знає, можливо родовий маєток Сангушків так і залишився б тільки маєтком, якби у середині 19 ст. внучка Євстафія Сангушка – Марія Клементина не вийшла заміж за намісника Галиччини при Австрійському дворі Альфреда II Потоцького.

Їм дістався у спадок досить великий маєток. Тут були: церква Св.Параскеви, водяний млин, розташований на греблі,що перехоплювала течію річки Ікопоть, величезний став, на лівому березі якого розташувалась основна територія містечка, а також палац і парк. 

За нових власників в Антонінах було відкрито сільську парафіяльну школу (більше про це ви можете дізнатись із матеріалів "Музею вчителя" в Атонінській ЗОШ). 

В цей же час коштом М. Потоцької було зведено католицьку каплицю та пам’ятник в пам’ять потоплених на березі антонінського ставу.

Палац зазнає перебудов. Побудований ще І. Мальчевським у стилі класицизму, поступово набуває рис романтизму. Специфіка такої тенденції та новітні технології здобули яскравого виявлення в організації палацово-паркового комплексу Антонін, опорядженні екстер’єру та інтер’єру будівель. Палац перетворився на збірку старовинної зброї, килимів, кінського спорядження.

У 1895 р. Антоніни переходять у спадок Йосипа Альфредовича Потоцького (отримав російське підданство у 1887р. помер у 1922р). Саме за Й. Потоцького палацово-парковий комплекс та інфраструктура Антонін набули того розвою, який приніс їм непересічну відомість. 

Потоцькі мають Антоніни як літню резиденцію. 

За проектом французького архітектора Ф.Арно збільшується палацовий ансамбль, відреставровано бібліотечні зали (оббили стіни едвабом), розширюється передпалацовий партер, ставиться нова в’їздна брама з 6 чотирьохгранних колон. 

Горішня частина середніх колон оздоблена щитами з гербами Потоцьких, Сангушків і родин з ними споріднених. Подібна брама була вибудована й на протилежному боці партеру. 

В 1905 – 1908 роках антонінський палац знову реконструюється в пізньобароковому стилі. Тепер автором робіт стає віденський архітектор Фердінанд Фелнер. Головну увагу він приділяє середній частині палацового ансамблю.

У відреставрованій резиденції збереглось багато творів мистецтва. Серед найцінніших творів живопису були 3 старовинних олійних портрети князів Острозьких , портрети Потоцьких, а також картини Бацареллі, Пер Крафта, Філіпа Ласло, голандські пейзажі Й.деМомпера, акварелі Юліана Салета. В родинному архіві знаходились карти і рукописи відомого дослідника сарматії Яна Потоцького. 

Палацова книгозбірня біля 1914 року нараховувала 20000 книг . На той час це була одна з найбільших приватних бібліотек в Польщі.

Антоніни перетворились на квітучий сад. Парк розрісся до 40 га. Півтора тисячі рідкісних рослин прижилось там. 

В шести оранжереях буяло понад три з половиною тисячі різних видів квітів і кущів їх плекали місцеві квітникарі. 

Кажуть, що одного разу антонінська графиня поїхала на бал аж до самої імператриці і букет для неї виготовили садівники з місцевої оранжереї. Так от, на пишному святі, де все виблискувало коштовним камінням, золотом та дорогим вбранням, імператриця раптом спинила свій погляд на дивних квітах з далекої Малоросії. Причому так замилувалась, що вирішила навіть подарунок садівникові передати - 5 рублів золотом. Величезні гроші на той час. 

Усе багатство і розкіш маєтку створювались руками місцевих селян. Ось спогади жительки Антонін Стратенюк Н.І. записані її онуком: 

"Усі знають, що наше село колись називалось Голодьки. Пізніше Граф Потоцький на честь своєї дружини Антоніни, перейменував Голодьки на Антоніни. 

Я дуже люблю слухати історію свого селища. Тому з великим задоволенням слухаю розповіді своєї бабусі Ніни Іванівни. Бабусин тато, а мій прадід Іван Миколайович в маєтку графа був різноробочим. Багато своєї праці прадідусь віддав панам. Але найбільше мені запам’ятався такий випадок.

На галявині перед маєтком селяни ловили кротів, щоб не було кротовин. А в суботу несли кротячі хвости в касу, яка знаходилась в теперішньому приміщенні контори рибгоспу, де їх рахували. І за кількістю хвостиків отримували платню. Також на тій галявині вирізали квіточки маргариток, щоб залишалась тільки зелена травичка. 

На Зелені Свята Потоцькі влаштовували бенкет. Приїжджало дуже багато гостей. Грав духовий оркестр, гості танцювали. Потоцький мав сина Юзика. Він був дуже гарний і танцював з красунею панянкою, у якої було розкішне біляве волося. 


Гелена Радзивіл-Потоцька 

А ввечері, після роботи, люди сходились до воріт палацу (ці ворота збереглися і до наших днів) .

Ворота відчинялись і людей пропускали на територію палацу і тут пригощали. 

В прадіда був старший брат Арсен. Він теж працював у пана. Через парк пани і панянки проїжджали в теперішні вільхи. Там були ворота, і прадідів брат відчиняв ті ворота, щоб пани могли проїхати. Напевно там було дуже гарно, бо саме в тих місцях пани любили прогулюватися. Ще через ті ворота їхали до панської псарні, брали собак і вирушали на полювання.

Граф Потоцький не жив в Антонінах. Він тільки приїжджав сюди відпочивати. 

А ще він був дуже багатий. Навіть хотів підлогу в своєму кабінеті вимостити золотими монетами. 

Але його попередили, якщо зможе монети поставити ребром, то має право зробити те, що хоче. А якщо не вистачить монет, то не дозволялось, бо на монеті була викарбувана польська корона, а по короні гріх ходити. Оскільки в шляхтича не набралось стільки монет, то і забаганка не була виконана. Ось таку історію розповіла мені бабуся." 

Антоніни славились своїм конезаводом. 

Саме тут вирощували арабських коней для забезпечення командного складу австрійської армії. У 19 ст. власниками маєтку влаштовувались кінські перегони. Окремі фото того часу дають уяву про племінних коней графського заводу. 

До цього часу збереглись приміщення стаєнь, мурований манеж, приміщення де зберігалась кінська збруя.

У пам’ять про поїздку Йозефа Потоцького до Судану у парку з’явилась білосніжна скульптура лева. Її поставили після того,як молодий Потоцький повернувся з африканського сафарі. Там під час полювання на нього вискочила левиця. Все сталось так раптово, що граф просто не втиг відреагувати. Місцевим мисливцям , які вистрелили у звіра, вдалось врятувати білого гостя. А коли всі заспокоїлися, то побачили, як до людей вийшло мале левеня. Його Йозеф привіз до Антонін. 

Дике кошеня стало улюбленцем і в покоях і просто на вулиці. В пам’ять про свого улюбленця Потоцький звелів поставити скульптуру .

Вона збереглась і до цього часу. 

У 1902 році в Антонінах граф Й. Потоцький відкрив лікарню. З кінця 1904 року була створена мисливська пожежна дружина. 

У 1900 рр. довкола майдану перед головним в’їздом до палацу та на сході було побудовано близько 20 споруд призначених для господарських потреб та житла службовців маєтку, серед них будинки управляючого та рибного господарства, гараж, електростанція, "будинок маршалка", управління цукровими заводами, магазин, будинок пасічника, пральня, численні житлові будинки прислуги. Усі ці забудови були споруджені у стилістиці модерну з використанням елементів фахверкового будівництва. 

На превеликий жаль у 1919 році в серпні місяці маєток зазнав непоправної втрати. Під час наступу на підрозділи січових стрільців УНР більшовицькими військами було спалено маєток в Антонінах з бібліотекою і архівом Потоцьких. 

Жителька Антонін – Анастасія Іванівна Кондратюк (нар. 1906 р) і досі пам’ятає як у 1919 році вона разом з однолітками майже два тижні простояла біля огорожі панського маєтку. 

Ніхто точно не знає, хто саме підпалив підвали графського палацу, але горів він майже два тижні. І на місці колишньої розкоші та величі залишилось лише згарище. 

Маєток перебував під наглядом адміністрації і слуг, які під час лиха перенесли велику кількість меблів та творів мистецтва, залишки бібліотеки та архіви до селянських садиб. Більшість з цих речей було у 1920 році перевезено до Варшави, однак було знищено під час Варшавського повстання у 1944 році. 

Про красу панського маєтку вказують фотографії , які зберегла жителька Антонін - Коломієць Тетяна Іванівна. 

Проходять роки. На зміну одним поколінням приходять нові покоління творців і продовжувачів історії рідного краю. 

Завітайте і ви до цієї перлинки подільського краю – Антонін, де ясне небо, де тішать око частина архітектурних споруд, що багато бачили і чули. 

Милують око чудові краєвиди селища, дивовижної краси парк, який має понад 60 порід дерев і кущів, де ранньою весною зацвітає рідкісний вид фіалок – Пармської фіалки. 

І пливе над селищем п’янкий запах цвіту кленів та графських лип, що збереглись ще з давніх часів. Б’є джерело з цілющою водою, яка за складом нагадує відомі води із джерел Трускавця, Сатанова. 

Багато цікавого матеріалу можна знайти у краєзнавчому музеї Антонінської ЗОШ, а також у літературній вітальні місцевого Будинку творчості для дітей та юнацтва, у бібліотеках. 

Антоніни мають зручне транспортне сполучення з Красиловом, Хмельницьким, Тернополем, Києвом, Нетішином та іншими містами України. 

Обговорення (1)
sklefova 18 Лютого 2013, 15:18
Хто є автором цієї статті, і чи можливо з ним налагодити зв'язок?
Видалити Відміна
Забанити Відміна