Закрити
Свято пробудження Гір
29 Вересня 2006, 00:00 , Переглядів: 2430
FacebookTwitterLivejournal
Свято пробудження Гір Черемош

Щороку навесні, коли перший подих тепла сонячних променів починає пробуджувати гори від довгого зимового сну, білі шапки мальовничих Карпат змінюють своє біле вбрання на зелене.

Тисячі струмків, стікаючи по схилах гір, дзюркочуть і співають переможну пісню весни. Зливаючись, вони наповнюють потоки, а ті – бурхливі ріки, що своїм шумом будять усе живе навколо. Вони і давні мешканці цього регіону, гуцули, гостинно запрошують до себе у гості: відчути усю силу та красу світу природи, налити серця молодими весняними соками, цією первозданністю очистити думки та душі, наповнити себе бажанням жити і позитивною енергією на цілий рік!

Ось уже кілька років у першій половині травня ми вирушаємо у Карпати аби зустріти у верхів’ях ріки Черемош „Свято пробудження гір". Ми собі вигадали його: це ж не тільки весняне свято природи, а й наше – сплави порогами, підняття на легендарний Піп Іван з руїнами довоєнної обсерваторії і на найвищу вершину України, Говерлу, оскільки ми знаходимося у долині Чорногірського хребта. Крім того, у музейних зібраннях Криворівні та Коломиї є добра нагода познайомитися із колоритним Гуцульським краєм.

Традиція водного туризму на Черемоші сягає ХІХ століття. Відтоді й до початку 1950-х років гуцули-бокораші, ризикуючи життям, сплавляли тонни деревини плотами-дарабами. Вони були справжніми професіоналами: провести бурхливою водою через пороги, бистрини і круті повороти в’язки плотів загальною довжиною у кількадесят метрів – це справа виключно сміливців. А таких у нашій історії не бракувало. Подібні подвиги творили й козаки, які чайками проходили по Дніпру дев’ять небезпечних порогів та Південнобузькі пороги Мигія і Гард. Дерев’яні каяки, від яких веде свій початок водний туризм, вперше з’явилися на Черемоші у міжвоєнний час.

З поміж усіх річок України Черемош – чи не найцікавіша річка: класні пороги, мальовнича місцевість, приємні люди. Щороку нас радо зустрічають привітні горяни – Микола та Василина, чиє господарство розташоване на самому березі Черемошу. Великі рівні галявини під горою, ліс довкола, поряд – місток через ріку. Кращого місця годі й шукати! Стаціонарний наметовий табір ставимо на два тижні, тому підходимо до його облаштування дуже ретельно.

Першим пунктом, для розминки, обираємо гори: виїжджаємо до підніжжя Говерли, де від урочища Заросляк вирушаємо у гості до природи. Весняна Говерла трохи примхлива – часом за півгодини до вершини накриває дощем. Всього чотири-п’ять годин відносно нескладного переходу дарують масу задоволення. Для першого дня цього достатньо, адже нас чекає святкова вечеря – традиційні гуцульські страви.

Щоденна зарядка та купіль у річковій воді добре будять від міцного сну на чистому гірському повітрі. Другий день ми присвячуємо головній меті подорожі – сплаву, або як зараз популярно називати, рафтингу. Перед його початком проводимо обов’язковий інструктаж: показуємо головні прийоми правильного і ефективного веслування, правила проходження складних ділянок річки і безпеки учасників, пояснюємо дії на випадок складних ситуацій. Засоби для сплаву – катамарани (два надувні балони з дюралевим каркасом) – річ надійна, та зайва обережність не завадить.

Сплав Черемошем

Перш ніж вирушити у пригоди, „розбираємо" деталі сьогоднішнього маршруту – складні ділянки ріки, цікаві місця. Виносимо спорядження на воду біля табору і вирушаємо у коротке тренування на двокілометровому відтинку ріки. Помалу підходимо до перших порогів і зупиняємось на розвідку: варто оглянути всі частини порогу, визначити траєкторію руху. Перший на Черемоші складний поріг починається трохи нижче місця впадіння потоку Дземброня, який тече з однойменного села в глибині Чорногірського хребта. Брили розкиданого у воді каміння, на яке всією масою навалює вода: тут треба бути майстром слалому. Далі йдуть високі вали, де головне – узгоджені дії усієї команди. А закінчуються ці кількасотметрові "веселі гірки" крутим поворотом річки, у який вдаряється маса спіненої води: тільки й встигай утікати від скелястого берега. Страхуючи один одного, активно долаємо всі перешкоди.

Наступний потік, Бистрець, утворює ще один поріг, званий Гуки. Він складається із кількох частин. Варто бути пильними при проходженні другої частини і на її виході: два роки тому скеля правого берега частково обвалилася, звузивши русло. Кілька десятків метрів крутого спадання водного потоку з величезними валами і – пороги вже позаду.

Далі сплавляємось до районного центру. На нашому шляху залишились нескладні пороги, а долина ріки розширюється. У цю пору вона прикрашена цвітом дерев, тому ми все більше уваги звертаємо на колоритні карпатські села, розташовані високо у горах хатки та цікаву архітектуру гуцульських церков.

Після кількох напружених годин подорожі прибуваємо до Верховини. Винагороджуємо себе пивом місцевої приватної пивоварні і, завантаживши катамарани на транспортний засіб, повертаємось до табору. Перед вечерею – прогулянка на гору, під якою розташований табір. Звідси видно мету нашої подорожі наступного дня – мальовничі краєвиди Чорногірського хребта.

У гості до Попа Івана

З самого ранку через прикордонну заставу виїздимо до Карпатського Національного Природного Парку

1901 року цією дорогою, близько місця, де тепер наш табір, верхів’ям Черемошу проїздила Леся Українка. Її шлях пролягав до оздоровниці Буркут, заснованої у ХІХ столітті біля джерел мінеральної води. Ці джерела смачної природногазованої і насиченої залізом води збереглися дотепер, от тільки хатки славного колись курорту стоять пусткою.

З долини потоку Шибений пішохідна мандрівка до вершини Піп Іван (2020 метрів над р.м.) триває близько десяти годин. Затяжний підйом привів нас до колиб пастухів на полонині Шурин. Сюди традиційно, як і на інші полонини Карпат, на свято Юрія (6 травня) виганяють худобу, яка житиме тут ціле літо. Поки що вівчарів ще немає, зате є добра нагода показати і розповісти туристам про традицію сезонного випасу в горах, життя і побут вівчарів та виробництво сирів. Вище цього місця все частіше зустрічаються плями снігу із занесеними до Червоної книги України шафранами (крокусами).

За кілька кілометрів потому, під скелею Шурин, у гущавині лісу сховалося гірське озерце Марічейка, заселене карпатськими тритонами. В окремих місцях стежина і схили гір засипані снігом. Коли виходимо вище межі лісу, відкривається прекрасна панорама Чорногори, Гринявських гір, а вдалині видно Румунські Карпати. Ще за якийсь час досягаємо вершини гори Піп Іван. Залишені на ній руїни довоєнної астрономічної обсерваторії за масивну і оригінальну форму називають "Білий Слон". З гори сходимо вниз через скелі Смотрича, чиї схили густо помережені окопами часів Першої Світової війни. Під ногами чимало колючого дроту та гільз. Стрімкий спуск дещо ускладнюють зарослі жерепу – низькорослої і розлогої високогірної сосни. Часом ця перешкода створює враження пробирання через джунглі без мачете.

Проминувши ще одну порожню колибу, сходимо до села Дземброня. Далеке від "цивілізації" воно живе своїм особливим життям. Тут часто полюбляють мандрувати любителі гір, а для місцевих жителів це – можливість додаткового заробітку: приймуть переночувати, нагодують і напоять, продадуть барана чи вівцю, щоб винагородити свою важку працю. Ми також користаємо з цієї нагоди. Купивши барана, мікроавтобусом поспішаємо до табору на шашлики. Втома трохи відчувається, але день вдався і вражень, хоч відбавляй.

Ввечері господиня показала кілька плямистих саламандр. Горянам це вказує на наближення дощу. Прикмета дійсно справдилась: цілу ніч лив дощ "як з відра".

Розбудили нас ранкові промені сонця. Дощу ніби й не було, зате як піднявся рівень води у річці! Вона з ревінням котила хвилі вниз. Відчуваємо, що буде "весело"...

Знову "на воду"

Ще раз перевіряємо спорядження та засоби страхування і вирушаємо. Зміна рівня води найкраще відчувається саме на порогах. Навіть не помітили як знову примчали до порогу Дземброні: розвідали і акуратно пройшли. Далі робимо зупинку перед Гуками. Розвідка цього затяжного порогу, як виявилась була зовсім недаремною: на самому виході з порогу, де крутий поворот, поміж камінням застрягло велике дерево, яке від лівого берега сягало середини ріки. Пішли б без розвідки, мали б усі шанси збирати свої кісточки нижче за течією. Прийшлось спускатися до річки, щоб зсунути дерево і пустити за водою. Пройшли це місце вдало і сплавляємось до Верховини. Після відпочинку відвідуємо місто і, обов’язково, базар. Вирушаємо далі. Нижче сплавляємось переважно бистринами. Між Криворівнею і Верхнім Ясеневом нас чекає ще одна порожиста ділянка. Так закінчуємо ще один день "на воді". Завантажуємо катамарани на чотириколісного друга, а самі йдемо у гості.

Мольфар

Неподалік Черемошу живе Михайло Нечай. Він – відомий мольфар. Таким маловідомим словом називають людину, наділену незвичайними здібностями на зразок чарівника чи народного мага. Як розповідає дід Михайло, мольфарі є добрі та злі. Він, звичайно, представник добрих сил, а то чого б ми до нього йшли. Сюди ще за радянських часів приїжджали високопосадовці, та й тепер стежка до небагатої хатини не заростає. Мольфар обов’язково використовує для лікування людей цілющі трави і різноманітні замовляння.

"Українські Афіни"

На зворотньому шляху зупиняємось у Криворівні. Відвідуємо стару дерев’яну церкву. Неподалік відвідуємо гуцульська хату-ґражду – зразок унікального оборонного житла горян, поширений у ХІХ – на початку ХХ століття. Вартий уваги і музей-садиба Івана Франка.

Письменник протягом кількох років приїздив сюди відпочивати і працювати. Тут з’явилися його художні твори та етнографічні розвідки про гуцулів, їх життя, побут. Гостями Криворівні було багато відомих митців, науковців, політиків – яскравих постатей початку ХХ століття: Михайло Грушевський, музей якого відкритий 2004 року, Володимир Гнатюк, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник, Леся Українка, Станіслав Вінценз і багато інших. За таке культурне середовище село називали „Українськими Афінами". Криворівня відома також із фільмів Сергія Параджанова за участі славетного Івана Миколайчука. Саме тут вони знімали український кіношедевр „Тіні забутих предків".

Після музеїв повертаємось до табору. Ввечері до нас у гості мають завітати троїсті музики – гуцульський ансамбль народної музики зі своїми запальними коломийками.

Наступні дні проводимо на двох інших ділянках Черемошу. Найцікавіші місця – це злиття Чорного і Білого Черемошу в Устеріках (у ХІХ столітті тут був найбільший лісосплавний комплекс Українських Карпат) та гряда Сокільських порогів, які є одними з найскладніших на Черемоші. Справляє враження Сокільський хребет, у підніжжі якого стоїть пам’ятник Тарасові Шевченкові, його і сусідні з ним варто відвідати окремо. Ці місця пов’язані з іменем Олекси Довбуша: до нашого часу збереглись перекази про те, як у одній з печер скелястого пасма переховувався від жандармів славетний карпатський ватажок опришків.

Гори з плавними силуетами нижчі, ніж у верхів’ях Черемошу і прикрашені розкиданими, ніби іграшковими, хатками горян. Ввечері кожна з них світиться крапкою-світлячком, а зранку наповнює долини запахом диму домашньої печі.

Кінцевими точками сплаву є Вижниця і Кути. Перед ними Черемош досить спокійний, поважний, майже без перешкод. Проте розслаблятися не варто: на дзеркально рівному плесі раптом помічаєш значний перепад висоти – це поріг Гамованка або, як назвали туристи, Аміґо. Як правильно проходити оцінюємо майже перед самим порогом. У цьому його родзинка. Після нього починається справжній релакс. За кілька кілометрів пристаємо до берега, щасливі від чергової зустрічі і гостинного прийому чарівного Черемошу.

Мальовничий край! Недарма стільки легенд і пісень складено про нього. І скільки не мандруєш тут – не набридає ніколи. Ось і цього року, і, ми вже точно знаємо, наступного, душа і тіло будуть прагнути очищення після зими чистим повітрям і весняними водами Черемошу. І ми будемо тут знову. Обов’язково!

Джерело: Terra Incognita
Видалити Відміна
Забанити Відміна